Category: 💬 Досвід та історії учасників/опыт и истории участников

Ми з чоловіком думали що все вирішиться через клініку, але нам показали базу і сказали обирайте. Фото дитячі, описи сухі, про здоров’я мінімум. Почали шукати самі в групах. Пишеш дівчатам і відчуваєш себе ніби роботодавцем на дивній співбесіді. Питаєш про аналізи, спадковість, а у відповідь інколи ображаються або просять передоплату за просто розмову. Хочеться нормально познайомитись і зрозуміти людину, бо ж це половина генетики майбутньої дитини, а виходить як на базарі.

Коли прийшов ХГЛ, я хвилин двадцять просто дивилась у телефон. З одного боку радість, з іншого відчуття що лізу в чуже життя з дуже важливою новиною. В результаті написала коротко і сухо, а потім переживала що це виглядало холодно

Я думала буде море емоцій, а отримала дуже стриману відповідь. Тепер накручую себе що вони незадоволені або бояться радіти.

Помітила дивну річ. Поки все по плану, координатор дуже активний. Як тільки з’являються питання ввечері або після прийому, відповіді можна чекати до ранку. А інколи взагалі треба писати кілька разів.

Мене вже починає це дратувати. Запис на конкретну годину, приїжджаєш, а сидиш півтори або дві. І так майже кожен раз. З роботи відпроситись важко, вдома теж справи, а в клініці це нікого не хвилює.

Після початку гормонів я себе просто не впізнаю. Постійна втома, плаксивість на рівному місці, можу розплакатись навіть через дурницю. Найбільше лякає, що раніше такого зі мною не було взагалі. Лікар каже, що це нормальна реакція, але морально триматися дуже важко.

Список дивних порад від родичів у мене вже не вміщується в голові. За останній тиждень мені сказали не їсти полуницю бо у дитини будуть плями, не дивитись на пожежу бо буде родимка, не стояти на порозі бо перекрию дитині долю, не спати на спині бо перекручу пуповину. Я вже реально не знаю сміятися чи плакати. У вас теж таке постійно?

Ми з партнером дізналися стать дитини і вирішили поки нікому не говорити. Не через прикмети, а просто хочеться зберегти це як щось своє. Але всі навколо кажуть, що треба ділитись радістю і що ми дивні.
І тепер думаю, це я перебільшую чи це нормально?

Пишу как донор с несколькими программами за плечами.Не реклама и не агитация, просто опыт. Если бы я могла вернуться назад, я бы:
– задавала врачу больше вопросов, даже если кажется глупо
– не терпела побочки молча
– не ориентировалась только на координатора, а общалась напрямую с врачом
– заранее думала о психологической стороне, а не только о медицине

Многие проблемы у меня были именно из-за того, что вначале я молчала и терпела.

Я не лікар, просто ділюсь як сурмама з двома програмами за плечима.
Після важких пологів зрозуміла, що відновлення не приходить само по собі.

Мені допомогло:
– не геройствувати і реально дати собі відпочинок перші тижні
– здати аналізи (виявили анемію, почала корекцію)
– легкі прогулянки замість “лежати пластом”
– нормальний сон, навіть якщо доводилось вимикати телефон

Можливо, комусь теж буде корисно.