Архіви: Topics

Чи має право сурмама бачити свій медичний протокол і копії аналізів?

Зіштовхнулась з дивною ситуацією. Клініка каже, що всі аналізи і протоколи зберігаються у них, а мені можуть просто “усно пояснити результати”. Але це ж моє тіло, моє здоров’я, мої гормони. Чи маю я право вимагати копії всіх документів?
І якщо клініка відмовляє, це нормально чи вже порушення? Бо якщо потім виникнуть ускладнення, без паперів взагалі нічого не доведеш.

Анонімне донорство заборонене в деяких країнах.

Дізналася, що в деяких країнах, наприклад у Швеції та Британії, діти мають право дізнатися, хто їхній біологічний донор, коли стають повнолітніми. Там донорство вже не повністю анонімне. З одного боку, це про права дитини.
З іншого не впевнена, що багато донорів погодилися б на таке.Цікаво, як ви до цього ставитесь. Анонімність — це захист чи вже застаріла модель?

Почему на Западе быть донором не стыдно, а у нас до сих пор скрываются

Смотрю интервью с донорами из Европы и Канады и поражаюсь. Люди спокойно рассказывают, что помогают другим семьям, и никто на них не смотрит косо. В некоторых странах донорство даже считается чем-то вроде социальной ответственности. А у нас многие боятся, что узнают друзья, коллеги, родственники. Почему такая разница в восприятии, как думаете?

У різних країнах донорство сприймають зовсім по-різному

Читала нещодавно про донорство в інших країнах і була здивована, наскільки різне ставлення. У Данії донори сперми — це майже поважна соціальна місія, там навіть відкрито говорять про це. У США багато донорів виступають у подкастах і не ховаються. А у нас більшість усе робить тихо, а слово “донор” досі у багатьох викликає дивні асоціації.
Цікаво, це менталітет такий чи просто мало інформації?

Чому донорів-чоловіків досі сприймають як щось підозріле

Зіткнувся з дивною реакцією від знайомих. Коли дізналися, що я був донором, почалося:
“Тобі що, грошей не вистачає?”
“А раптом у тебе потім купа дітей знайде тебе?”
“А це взагалі законно?”
Чомусь донорство яйцеклітин сприймають спокійніше, а чоловіче донорство ніби щось стидне.
Хоча по факту — це така сама допомога людям, які не можуть мати дітей.
Цікаво, звідки ця стигма і чи стикався хтось із подібним.

Чи нормально, що після програм з’являється дивне відчуття всередині

Ніколи не думав, що це торкнеться психології, але от вже кілька місяців після участі в програмі іноді ловлю себе на думці: десь може рости моя біологічна дитина.
Розумом все окей, це була домовленість, я усвідомлював умови.
Але іноді накриває дивне відчуття відповідальності за когось, кого я ніколи не побачу.
Це у мене одного так?
Чи це нормально для донорів?

Сказати дівчині, що я донор сперми, чи мовчати?

Я донор уже другий рік. Програми офіційні, через клініку, все анонімно.
Але тепер у мене з’явилися серйозні стосунки, і я все частіше думаю: а чи варто їй про це говорити?
З одного боку, це мій вибір і це було до неї.
З іншого — раптом для неї це буде принципово?
Не хочу будувати стосунки на недомовках, але і втратити людину страшно.
Цікаво почути думку інших донорів або дівчат, які були в подібній ситуації.

Чи може сурмама відмовитися від продовження програми після конфлікту і що тоді з компенсаціями?

Бувають ситуації, коли після кількох спроб, суперечок з агенцією або батьками сурмама хоче припинити участь у програмі.
А в договорі є пункт про штраф або повернення частини коштів.

Чи має вона право вийти без санкцій?
У яких випадках це юридично обґрунтовано?