Я сурмама. Друга програма.
І сьогодні вперше за довгий час зловила себе на тому, що мені просто важко.
Не фізично навіть. Морально.
Коли всі навколо думають, що ти “о, молодець, героїня, ще й гроші заробляєш”.
А ніхто не бачить, скільки в тобі тривоги, скільки відповідальності, скільки страху щось зробити не так.
Я не шкодую. Я свідомо на це пішла.
Але іноді хочеться не бути сильною сурмамою, а просто звичайною жінкою, якій можна сказати “мені важко” і не отримати у відповідь лекцію.
Без оскорблений, просто хочу обсудить.
Я уважаю выбор каждого, но лично для меня суррогатное материнство это слишком. Эмоционально, морально, психологически.
Я не понимаю, как можно выносить и отдать.
Не ради денег, не ради помощи. Просто не понимаю.
Интересно услышать разные мнения.
Останнім часом все частіше чую від знайомих, що сурматеринство це «аморально» і «продаж тіла».
Мене це болить, бо я знаю, скільком сім’ям це дає шанс. Чому люди так легко засуджують те, чого не розуміють?
Це реально допомога, чи все ж є в цьому щось неправильне?
Часто вижу, как донорство подают как легкий способ заработать.
У меня так не получается это воспринимать.
Я постоянный донор уже почти два года.
И каждый раз для меня это подготовка, режим, контроль здоровья, паузы между программами, анализы, ограничения.
Я остаюсь в этом не потому что «втянулась», а потому что мне важны две вещи:
первое — чтобы все было честно и безопасно для меня,
второе — чтобы это имело смысл, а не превращалось в конвейер.
И пока эти условия соблюдаются, я готова продолжать.
Если бы в первой программе попался другой врач, я бы не вернулась.
Честно.
Но мне повезло. Мне объясняли каждый шаг, не торопили, не обещали золотые горы.
Когда были побочки, не отмахивались. Когда я сомневалась, не давили.
Я пошла во вторую программу только потому, что знала: меня не будут использовать, меня будут слышать.
Сейчас уже четвертая программа, и я до сих пор все перепроверяю и задаю сто вопросов. И считаю это нормальным.
В первую программу шла как в разовую историю. Хотела закрыть финансовый вопрос и забыть.
Но всё прошло настолько спокойно, что через время сама поймала себя на мысли, что могу пойти снова.
Никто не уговаривал.
Мне дали паузу, я сдала анализы, поговорила с врачом, взвесила риски. Это было мое решение.
Сейчас у меня за плечами три программы.
Я не воспринимаю это как что-то легкое, но и ужаса в этом для меня нет. Просто часть жизни, к которой я подхожу очень аккуратно.
Після програми я нікому не могла розповісти, що мені погано.
Подругам — соромно.
Родині — страшно, що засудять.
Координатору — марно.
Ти ніби проживаєш великий досвід, а потім залишаєшся з ним наодинці.
Без підтримки. Без нормального пояснення. Без простого «як ти?».
Я не очікую співчуття.
Я просто хочу, щоб дівчата знали: це може бути важко. І це нормально.
Честно, я шла в донорство с огромным страхом. Начиталась форумов, думала, что будет ужас.
Но у меня получилось иначе.
Клиника попалась нормальная. Врач всегда был на связи. Координатор писала каждый день.
После пункции звонили, спрашивали, как самочувствие. Ничего не игнорировали.
Я не говорю, что всем так везет.
Но мой опыт оказался спокойным, уважительным и даже в чем-то поддерживающим. И я благодарна, что решилась.
Пишу анонімно, бо страшно, що впізнають.
Я пішла в донорство через гроші. Чесно. Потрібно було терміново.
На старті все було красиво: турбота, посмішки, “ти молодець”.
А після пункції — тиша. Коли почались болі і температура, координатор відповідала раз на день. Лікар — “це нормально”.
Я не кажу, що донорство — зло.
Але я точно знаю: я пішла б на це інакше, якби мені чесно розповіли про можливі наслідки.
А ще краще не пішла б взагалі.
Після пункції лікар сказав, що отримали 24 клітини. Агенція радіє, а я, якщо чесно, трохи злякалась. Начиталась про гіперстимуляцію і тепер думаю, чи це нормально для організму.
Дівчата, хто проходив стимуляцію, скільки клітин у вас було? І чи впливає це якось на відновлення після програми?