Чи готові ви, що ваша генетична дитина захоче вас знайти?
Уявіть: через 20 років хтось постукає у ваші двері і скаже, що він — ваша дитина від донорства. Ви б зраділи чи злякались? Чи морально приховувати інформацію про донора від дитини? Або ж навпаки — кожна дитина має право знати своїх біологічних батьків?
Comments
А може, це і є справжня мета донорства — розкидати свої гени й чекати «сюрпризів» у двері?
Батьківство — це не лише ДНК. Якщо людина виросла в люблячій сім’ї, донор для неї буде радше цікавим фактом, а не «справжнім татом чи мамою». Але повне приховування інформації породжує недовіру.
Злякався б.
Если не готов к встрече — не сдавай. Просто и честно.
А вдруг завтра введут закон, что доноры обязаны платить алименты? Тогда что?
Донор не обязан быть родителем. Но факт наличия биологической связи не исчезает. Для ребёнка знание генетической истории может быть жизненно важно — хотя бы в медицинском плане.
Представляю: открываешь дверь — а там трое студентов: «Папа, дай денег на общагу».
А что, реально могут найти? Я думал, всё анонимно.
У більшості країн дитина має право знати донора після 18 років. Це питання психологічного здоров’я, бо знання походження впливає на ідентичність.
Add a Comment
Please log in to comment.